ЛІКАРНЯНА ПАЛАТА
Наше життя – непередбачуване. Хоч раз в житті кожен з нас опиняється в лікарні і звичний перебіг дня змінюється на лікарняну рутину, де присутній суворий порядок та де хвора людина стає повністю залежною від оточуючих, де біль та неспроможність вільно рухатись вганяє в депресію. Це завжди великий урок смирення, терпіння та мужності.
Вже три тижні, як я спостерігаю за життям звичайної лікарняної палати травматологічного відділення, сидячи біля ліжка cвоєї мами, з якою трапилась халепа. В палаті зібрались люди різного віку, яких об’єднали їхні травми. Дехто вже знаходився там якийсь час до нас, хтось потрапив в нашу палату, коли ми вже були там, а дехто з’являвся зовсім ненадовго і, отримавши допомогу, залишав лікарню. Історії цих людей були, як відкриті книги.
Пані Наталя
Цікаво, що можна уявити ціле життя людини, побачивши лише епізод її спілкування з рідними. Ця жінка похилого віку була в лікарні задовго до нашого прибуття сюди. Її готували до операції, але в неї вже була інша проблема, не пов’язана з травмою. На неї поступово наступала хвороба Альцгеймера. стираючи все з її пам’яті та відбираючи здоровий глузд. З нею весь час перебували її рідні. Дві доньки та чоловік по черзі сиділи біля ліжка, тримаючи її за руку, та розмовляли з нею. І хоч вона не могла вже їх упізнати, вони постійно нагадували їй хто вони та як вони її люблять. І одразу в уяві з’являлась картина життя цієї родини декілька десятків років тому – Наталя - молода та енергійна мама, яка пестить своїх доньок та розповідає їм казки на ніч, турботливо готує їжу та затишно облаштовує свій дім… Наталі успішно зробили операцію, але на жаль надію на одужання забрав Ковід. Її забрали в реанімацію з важкою пневмонією та за добу вона відійшла у вічність, мабуть, прийшов її час….
Пані Лідія
Маленька непомітна бабуся з ознаками інтелігентності та культури була мовчазна та спокійна. Ніколи не скаржилась, нічого не бажала, лиш іноді просила їй щось подати. Пройшов тиждень нашого перебування в лікарні і нас здивувало те, що ніхто цю пані ні разу не відвідав. На той час ми вже роззнайомилися з сусідами по палаті і потрошки спілкувались на різні теми. Так я взнала, що Лідія все життя працювала в школі вчителькою музики, її покійний чоловік був військовим і вони жили в різних містах, навіть служили деякий час за кордоном. Я запитала Лідію про її дітей і вона відповіла, що діти живуть дуже далеко, тому не можуть її часто відвідувати і я стала уявляти далекі заморські країни, до яких можна добратися тільки літаком. Але виявилось, що «далеко» - це в іншому кінці міста….
Пані Світлана
Коли вона з’явилась у палаті, здалось що стало світліше та затишніше. Світлана просто випромінювала позитив. ЇЇ посмішка надихала, історії, які вона розповідала, підіймали настрій. З нею було весело та радісно. Важко було повірити, що ця енергійна та говірка людина вже декілька місяців після першої операції пересувається на милицях і прибула в лікарню для наступної операції. В неї попереду ще довгий шлях до одужання. Дивує звідки вона черпає сили…
Пані Олена
Жінка похилого віку опинилась у лікарні після невдалого падіння. Вона добре перенесла операцію, яку їй зробили, та почала видужувати. І хоч її показники були добрі і лікарі раділи, що з нею все гаразд, вона весь час була сумна та понура. До неї часто приходили її рідні, намагались підбадьорити, частували її різними смаколиками, але депресія не залишала її. Було видно, що пані Олена мала добру родину, яка забезпечувала її усім необхідним, але вона чомусь була весь час незадоволена життям і нічому не раділа. Через деякий час в ній щось змінилось і вона стала спілкуватись зі своїми сусідами по палаті та співчувати їх негараздам. Поступово її понурий настрій змінився і пані Олена пробудилася до життя.
Пані Ірина
Звичайна молода пані, як ми дізнались, була професійною скрипалькою, що грала в симфонічному оркестрі. З нею в палату прийшов цілий музичний світ. Ми дізналися про її німецьку скрипку від майстра, про яку вона розповідала, ніби про добре знайому людину, про видатних вчителів, що її надихали, про важку та натхненну працю музиканта. Здавалось, що її розповіді супроводжувала музика. Ірина розповіла нам, також, про свою другу професію, яку вона вирішила отримати, щоб забезпечити себе фінансово. Паралельно зі своєю музичною кар’єрою вона працює бухгалтером. Ось такі реалії життя.
Було дуже цікаво спостерігати як ці люди, такі різні, створюють свій маленький соціум, де панує співчуття, взаємодопомога, емоційна підтримка, де кожна історія відкликається в серцях поряд та має своє продовження тут, в цій невеличкій палаті. І такий досвід спілкування поступово змінює усіх настільки, що повернувшись до звичного життя, усі вони вже будуть іншими та по-іншому стануть дивитись та ставитись до світу навколо.